Форум общественной поддержки Международного Центра Рерихов

То, что понемногу пишется для себя назвал "Сад Вогняних Квітів" ( Сад Огненных Цветов). Буду пополнять по мере написания ).
–––
Багато шляхів у Безмежжі
Та твій – шлях Живого Вогню.
Багато домів, світлих й темних,
Та твій - дім Живого Вогню.
Володар космічних просторів
Дракон, чий політ над віки
Немає ніяких затворів –
Безсмертя торує шляхи.
Космічні простори безмежні
Космічні брати – на віки.
Горнило Живого Безмежжя
Кує обладунок душі.
О шлях Вогняних Ієрархій!
Дослідників Тайни Буття!
Кується Безмежності Карта,
Розкинулось Древо Життя.

Перетвори мою душу,
Перетвори моє тіло
Друг вогняний. Відсьогодні
Те, що було – відгоріло.
Те, що було – стало тліном
Прах хай прямує до праха.
Серце вогнями розцвіло
Тіло знайде свою плаху.
Мука народження звище –
Вище нема насолоди
Жар із грудей, в небо, вище –
Вже підкорилась природа.
Людське єство незбагненне
Все в ньому є, навіть більше.
Що колись було таємним
Навиднокіл владно вийшло.
Наші дороги безкраї
Наша потуга безмежна.
Ген понад, за виднокраєм
В небо зросла Біла Вежа.
Лицарів кличе до себе
Зве на космічні дороги...
Сила живого Безмежжя –
Збиті у кров босі ноги.
Але хто дійде – отрима
Свій золотий обладунок.
У Короля стане сином,
І перетворить свій трунок.
В камінь живого безсмерття
В Чашу Амріти живої.
Лицар Граалю назветься –
Вічної сили святої.

–––
Вогонь – основа світу
Дух вогняний у Вічності свій дім побудував.
Протуберанці світла полум'яні
Найглибших впадин світу досяга.

Все перетворюють, собою просякають
Дух Сонця у серцях своїх несуть.
Зерно Вогняне в Вічність прорастає
Людського "я" глибінь й найвища Суть.

Ці квіти Вічності палають без згорання
Розкидають вогняні пелюстки.
І шукачі скарбів в нічних змаганнях
Бажають скарб цей взяти до руки.

Та плоть безсила вогняні пелюстки
Утримать в тимчасовості руці.
Ставай вогнем, якщо скарб невмирущий
До свого серця хочеш донести.

Вогнь до вогню. Інакше не буває.
Інакше перемоги не буде.
Лиш та, що плоть забула, проростає
Крізь камінь думка. Інша не росте.

Крізь всі стихії лише та проквітне
Що суть вогню у собі зберіга
Минущість зійде. Безкінечність прийде.
Брати тебе у Вічності чека.

Вогняний дух, палаючий в безодні
Вогняні квіти виростив в душі.
Переплавляє простір у оздоби
Думок крилатих , блискавок в ночі.

Кристали каменя підмайстер у Вулкана
На тиглі золотім переплавля
З скорбот, печалів, зла, отрути, рани
Душевної та дум важких чола.

Хто став вогняним – нетривкі примари
Життя лише як досвід зберіга
Як ту тканину, з котрої Стожари
В майбутньому дух витче у віках.

Володар Сил в політі над Бездонню,
Розправить крила вогняна стріла.
Нема ні завтра, вчора, ні сьогодні.
Лиш Тиша. Полум'я. Й Безмежності луна.

Просто казка.
–––––––––
Жив-був дракон, а разом з ним – різні люди, звіри, літучі миші і навіть різна нежить існувала у тому місці. Місце, в якому вони жили, дехто дбайливо оточив зі всіх боків кам'яними стінами, і навіть небо над головою зробив скляним та укріпив камінням. Так він хотів зміцнити і зберегти і силу свою, владу свою над країною та істотами в ній, вважаючи їх своїми. І тільки болото, яке існувало в цій місцині, жило своїм життям і випаровувало рік у рік, сторіччя у сторіччя свої міазми аж до кам'яного неба, і потьмарювали ці міазми навіть рештки світла, що попадали таки у цю місцину. Більшість звикла до напівтемряви та отруйного повітря, а всіляка нежить розплодилась без міри. І не було шансу у цієї місцини, впродовж двох-трьох поколінь позбавились би цілком світла, задихнулись міазмами та перетворились у нечисть. Але вклали творці світу у серце дракона дивне бажання – зруйнувати ті стіни, що оточували місцину, пробити дорогу туди, де дивні сутності "сонце" та "зорі" існували. І кинувся на стіни дракон всією силою своєю та всією ярістю своєю, змітаючи все на своєму шляху. Багато помешкань жителів місцини зруйнував, багато з тих, хто не встиг забратись із шляху, не змогли врятуватись. І поламав собі крила дракон, голова та тіло потрощились під кам'яними завалами, але пробив таки дорогу до зір. Вся нечисть та кажани, що жили у цій місцині, передчуваючи свій кінець, вз'ярились та терзали нещадно всіх, до кого могли дотягнутись, особливо тих, хто тимчасово осліп від нового світла, що йшло через пролом, та задихався від нового чистого повітря. А найбільш лукаві назвали себе слугами дракона та стали біля пролому, щоби не пустити жодного з мешканців місцини до нових, незвіданих земель. Багато було зруйновано, але вже не було небезпеки загинути впродовж двох-трьох поколінь. Пройшли роки. Хтось проклинав дракона, бо той зруйнував його дім. Хтось поклонявся нечисті біля пролому, яка вже набудувала стін, через які не міг пройти звичайний путник, називаючи їх Церквою та Справжніми Послідовниками Великого Дракона. Хтось просто тихо жив подалі від великих шляхів і намагався не помічати нічого. А особливо лукаві кричали, що то прокляті сонце та зірки привели біди на ці землі. І тільки дехто не сидів на місці і, пробравшись через всі рогатки, стіни та перешкоди, виходив на нові землі, щоби побачити сонце та зорі, яких позбавлені були і батьки, і діди його, і, вийшовши, вже не повертався на старе попелище своє....

Посади Вогняну Квітку –
Хай крізь Простір проростає
Іскри пелюстків розквітлих
Хай додолу опадають

Як впадуть – відступить темінь
Вічності зерно проступить
Скресне крига і Безмежжя
В своє право владно вступить.

Перетвориться природа
Світлосяйним стане Простір
Що ж було тюрмою досі –
Садом у вогняних сходах.

Алхімія душі... Друг Вогняний
Перстом легким глибин душі трокає
Уважним дотиком в зашпарини душі,
Живою плазмою в глибини проникає.

Загуслі рани вікових доріг
Збудовані хімерні хмародери,
Все те, що простір у віках зберіг
Відбивши в собі злих шляхів хімери

Все те, що у віках не зрозумів
Все те, де падав і не знав, чи встану
Все те, що отемнив і загубив
Все те, що повернулось у кайданах –

Все це живою плазмою вогню
Сплавляється у злитки золотії
Алхімія душі вогнем бринить
Співає простір. Пророста Надія,

Любов і Віра. І не треба слів
Лиш будь Вогнем в моїй душі стражденній.
Прийди, о Друг, Вогнем перетвори,
Вогняні Крила вирости Надземні.

Я і Вічний... Все минає,
Не минаєм лиш ми двоє
Все росте і опадає
Тільки двоє на дозорі

О Владико мого серця!
Всі віки, що стали пилом
Як руїни Колізею
Хоч і є – та вже відцвіли

Лише пам'ять не минає,
Не минає вічна варта
Всі шляхи за виднокраєм
Сходяться на вічній карті

Де стоять понад віками
Ти і Вічний – тільки двоє.
Все мине. Та не минає
Серце Світу на дозорі.

Вчитель сказав учням: "Бачите цю волохату і потворну гусінь? Але пройде час і стане вона прекрасним метеликом". Учні розійшлися по різних містах. Одні сказали "Ця гусінь є прекрасний метелик! Не сміти чіпати гусінь, треба знищувати всіх її ворогів! А хто вважає інакше – ворог нашого Вчителя". Вони збудували храм гусіні і робили все для того, щоби гусіні ніхто не зашкодив. В місцині, у яку прийшли ці учні, гусінь з'їла всі дерева і люди вигнали цих учнів та сказали що їхній Вчитель – лжевчитель. Інші учні сказали: "Наш Вчитель постарів і просто вижив з розуму. Як може статись, щоби з цієї ненажерливої потвори був прекрасний метелик? Згідно здорового глузду – треба знищити всю цю гусінь". В місцині, у яку прийшли ці учні, більше ніколи не було метеликів. А треті не втручались в природу речей і приймали все, як є. Зустрічали сонце, садили дерева і не забороняли пташкам їсти гусінь, коли тієї ставало занадто багато. Пройшов Час, і сталося Чудо. Потворна гусінь стала окрасою місцини, куди пішли ці учні.

Неопалима купино
Благословенна будь.
Палає вогняне зерно,
Вогнем проквітла путь

Вогнем священним тихий плат
Спускається згори.
І гасить вод нестримний шал,
Впокорює вітри.

Плат полум'яний майорить
І спрагла просторінь
П'є звільнений вогонь глибин
І Вічністю бринить.

Оголеним вогнем душі
Торкаєш простір й час
І перетворюєш глибінь
У сад чеканних фраз.