Поэтический альбом

[olex]

Микола Руденко, "Метафізична поема", уривки.
............

Не знаю як -
Та розказати мушу
Пригоду несподівану оту:
Шість крил вогненних підхопили душу
І понесли в небесну повноту.

І закрутився світ перед очима.
Упав Святий Вогонь,
Немов удар.
Шість крил я відчував поза плечима
І дивну Силу -
Занебесний дар.

Шість полум'яних крил. А тіло - де ти?
Я за столом, пригадую, сидів.
Але здавалось: на шляхах планети
Вже не лишалося моїх слідів.

Земля відмерла. І відмерло тіло -
Є тільки променева суть моя.
Ця безтілесна суть кудись летіла -
Моє прозоре шестикриле "я".

Ні краєвидів, ні облич, ні тіней -
Предметність, речовинність тут чужа.
Немов би ти - лиш вібрування ліній,
Звук, що себе істотою вважа.

Весь простір виткано із нот і звуків.
Вони - це люди й ангели. Вони -
Слова, що стануть душами онуків.
Сонця, в яких живуть твої сини.

Ти - цілий Всесвіт. Ти - живе проміння,
Бо тільки світло тілом є твоїм.
Звикай до вічності. Надбай уміння
В безмежності впізнати справжній дім.

Я довго ще не вірив, хоч носила
Мене живого з того світу в сей
Безсмертна, вогняна, біблійна Сила,
Про котру людям розповів Мойсей.

Себе в печери кидали довіку,
Були готові все життя віддать -
Аби колись упала чоловіку
Оця найбільша Божа благодать.

Хтось у житті сягав святого змісту -
І Церква, й світ пишалися отим.
Чому ж мені те впало -
Атеїсту,
Що був ізмалку зовсім не святим?

І хоч ніколи не брехав нікому,
Не лицемірив, щоб дістать верхів,
Але ж не міг так просто, наче кому,
Підчистити своїх земних гріхів.

Отож не ждав, не мріяв, що дістану
Убогим духом занебесну твердь...
Та всім єством поринувши в нірвану,
Я розумів, що то була не смерть.

Не смерть - я жив,
Хоч бачив те, що другий
Лиш після смерті зможе осягти.
Святий Вогонь, немов правиця Друга,
Для мене відкривав живі світи.

Я зважив: не повірить ні єдина
Душа, що Бога раптом я зустрів.
Ген та, яка була моя дружина,
З Літфонду викликає лікарів.

Я їй сказав. Так, я сказав про Бога.
Вона ж своє: не кінчиться добром.
Яка в її очах була тривога!
Одразу ж запідозрила синдром.

Я зрозумів: признався недоречно.
її завжди втішало лиш земне.
Я посміхався. Щось доводив ґречно.
Але вона вже втратила мене.

Я був тепер не здатний на щоденне
Длубання в темряві, в міщанськім злі.
Та й що за посмішка була у мене,
Коли я жив уже не на землі?..

Напевне, виглядав якимось блазнем -
Бо щось вдавать не вмію й не люблю.
(Тепер, коли зробився політв'язнем,
Я з примусу нічого не роблю).

О, Земле! Мій маленький, грішний атом!
Домівко заморочена моя!
Десь на тобі з білковим автоматом
Говорить лікар -
Але то не я.

Не я -
Лише моє покірне тіло,
Яке тримає руки на столі.
Воно ходило чи воно сиділо,
А дух мій жив уже не на землі.

Тепер піду, високих думань повний,
Серед злостивих дурнів та нетям.
І переплавлений, як віск церковний,
Зречусь того, що називав життям.

Нехай настануть будні кращі й гірші,
Але віднині до останніх днів
Зречусь легких видань, газетних віршів,
Чиновних шанувань та орденів;

І навіть слави - слави ветерана,
І хати у розкішному саду,
І добрих страв, і спокою для рани,
І врешті до в'язниці добреду.

Не вбережуть мене усмішки чемні
Від наклепів та невиправних бід...
Які ж бо ми порожні та нікчемні -
Ми, що пнемось переробити світ!


2. Піфагор

Той, хто знає мене -
Вірить кожному слову моєму.
Але ти, що не віриш,
Самому мені поясни:
Як це сталось, що я
Цю свою духоборчу поему
Починати в концтаборі мушу
Лихої весни?

Пояснити не зможеш -
Тож вірити мусиш поету.
Я не казку розказую -
Все це насправді було.
Сто мільярдів дворуких
Відвідало нашу планету -
І однаково бачили люди,
Де Бог,
Де диявол,
Де зло.

Сто мільярдів у тисячах літ
Без брехні, без гордині
Прихиляли коліна...
Як смієш не вірити їм -
Серцю їхньому, мозкові?..
Раз ти не віриш людині,
То кому ж ти повірив
У гонорі згубнім своїм?..

Я не казку розказую.
Я, що народжений вдруге, -
Вже від Батька Небесного -
Бачився з Сином Людським.
Він мене обіймав, як духовного брата,
Як друга.
І ні з ким я отак не зріднився,
Як з Ним.

Не молитви потрібні Йому,
Не церковні кадила -
То не сутнє...
А сутнє сьогодні одне:
Щоб отут на землі,
Де душа Його вічна ходила,
Вільне Слово воскресло
Й прославило царство земне.

То навіщо ж Йому
Вихваляння й церковні принади?
Не в терновім вінку -
В дротяному Його голова.
Він - Дух Сонця.
Він - Логос.
Посланець тієї Монади,
Про яку ти почуєш від мене
Правдиві слова.

Я летів шестикрилий.
Яка ж то була насолода!
Ні, Земля своїм дітям
Таких насолод не дає.
Ви картин вимагаєте?
їх не було, бо Природа
Лиш у плоті
Спроможна явити обличчя своє.

Плоть була на землі.
Там лишилось усе, що для ока.
Я дивився не оком, а духом.
О брате, повір:
Хоч довкола світилась безодня
Широка, глибока,
Зір духовний -
То є наймогутніший зір.

Якщо Сяйвом Полярним
Ти здатний себе уявити,
Чи веселкою в небі...
Якщо ти зумієш отак
Щиру душу вдягнути,
Щоб власне обличчя явити
Перед Богом могла -
Ти мислитель уже, не простак.

Я Безсмертний Вогонь.
І моя невичерпна могутність
Не дивує мене.
Поруч сотні вогнів золотих.
Це і є справжнє "я".
Безвідносна, усталена сутність.
А земне існування -
Одне з перевтілень простих.

Як, скажімо, у гусені,
Котра метеликом стане.
Це чомусь зрозуміло.
Це - істина, не сухозлоть.
Ген сніжинка на вії дрижить,
За хвилину розтане -
І вона вже тепер
Океану схвильована плоть.

То чому ж ти гадаєш,
Що гусінь багатша від тебе -
В неї є перевтілення,
В тебе відсутній цей дар?..
Найпростішим безсмертям
Завжди володіла амеба,
А твоє - найскладніше.
Так ти ж над Природою цар!

Був я сяйвом крилатим.
Але відчував: наді мною
Є могутніше сяйво.
І я його світлом живу.
То був дух, що діяння свої
Оповив таїною -
Бо його простоту
Люди тягнуть на стежку криву.

То - Святий Піфагор.
Чи Платон.
Чи безсмертний Спіноза.
А, можливо, Христос, Магомет...
Може, досить імен?
Дух живе безіменно -
Як повінь весняна,
Як грози.
Він не стане державним додатком
До ваших знамен.

А прописка і паспорт
Навіщо, панове? Не треба,
Він без паспорта пройде -
Для нього кордонів нема.
Я - Безсмертний Вогонь,
Я вібрую, живий, серед неба.
А довкола врізнобіч -
Глуха сатанинська пітьма.

Де ж мій Друг?
Назову Піфагором,
Бо це не помилка.
Хай він вчителем буде
У нашій небесній ході.
Хай уявить читач,
Як пульсує над скронею жилка,
Як під вітром ворушиться
Срібло в його бороді.

Все це буде доречно,
Якщо речовинності влада,
Котра оку потрібна,
Кайданів не видасть на дух.
Все це буде на користь,
Якщо Галактична Монада
Нам дозволить числом охопити
І Силу, і рух.

Три доби я прожив
З Піфагором.
А потім роками
Я до нього звертався -
Кричав у далекі світи.
Так я й досі живу -
Ніби жар розгрібаю руками:
Хоч навкіл суєта,
Та немає в душі суєти.

[olex]

Баллада о бане, Владимир Высоцкий

Благодать или благословение,
Ниспошли на подручных своих,
Дай им Бог совершить омовение,
Окунаясь в святая святых.

Все порок, грехи и печали,
Равнодушье, как и спор,
Пар который вот только поддали,
Вышибает, как пули из пор.

Все, что мучит тебя, испарится,
И поднимется вверх к небесам,
Ты ж, очистившись должен спуститься,
Бог с грехами расправится сам.


Унесет все остатки уродства
Этот душ из целительных вод,
Это вроде возврат первородства,
Нет, скорей осушенье болот.

Здесь нет голых, стесняться не надо,
Что кривая рука да нога,
Здесь подобие райского сада,
Пропуск тем, кто раздет донага.

И в предбаннике сбросивши вещи,
Всю одежду свою позабудь,
Одинаково веничек хлещет
Так что зря не вытягивай грудь.

Все равны здесь единым богатством,
И легко переносят жару,
Здесь свободу и равенство с братством
Ощущаешь в поту и в пару.

Не стремись прежде времени к душу,
Не равняй очищенье с мытьем,
Нужно веником выпороть душу,
Нужно выпарить смрад из нее.


Загоняй поколенья в парную
И крещенье принять убеди.
Лей на нас свою воду святую
И от варварства освободи.

Благодать или благословенье
Ниспошли на подручных своих,
Дай им Бог совершить омовенье,
Окунаясь в святая святых.

[Надежда Лебедева]

Я — сын земли, дитя планеты малой,
Затерянной в пространстве мировом,
Под бременем веков давно усталой,
Мечтающей бесплодно о ином.
Я — сын земли, где дни и годы — кратки,
Где сладостна зеленая весна,
Где тягостны безумных душ загадки,
Где сны любви баюкает луна.
От протоплазмы до ихтиозавров,
От дикаря с оружьем из кремня,
До гордых храмов, дремлющих меж лавров,
От первого пророка до меня,-
Мы были узники на шаре скромном,
И сколько раз, в бессчетной смене лет
Упорный взор земли в просторе темном
Следил с тоской движения планет!
К тем сестрам нашей населенной суши,
К тем дочерям единого отца
Как много раз взносились наши души,
Мечты поэта, думы мудреца!
И, сын земли, единый из бессчетных,
Я в бесконечное бросаю стих,-
К тем существам, телесным иль бесплотным,
Что мыслят, что живут в мирах иных.
Не знаю, как мой зов достигнет цели,
Не знаю, кто привет мой донесет,
Но, если те любили и скорбели,
Но, если те мечтали в свой черед
И жадной мыслью погружались в тайны,
Следя лучи, горящие вдали,-
Они поймут мой голос не случайный,
Мой страстный вздох, домчавшийся с земли!
Вы, властелины Марса иль Венеры,
Вы, духи света иль, быть может, тьмы,-
Вы, как и я, храните символ веры:
Завет о том, что будем вместе мы!


Валерий Брюсов

[Надежда Лебедева]

Стихи Валерия Брюсова: http://rupoem.ru/bryusov/all.aspx

[Надежда Лебедева]

Валерий Брюсов

России

В стозарном зареве пожара,
Под ярый вопль вражды всемирной,
В дыму неукрощенных бурь,-
Твой облик реет властной чарой:
Венец рубинный и сапфирный
Превыше туч пронзил лазурь!

Россия! в злые дни Батыя
Кто, кто монгольскому потопу
Возвел плотину, как не ты?
Чья, в напряженной воле, выя,
За плату рабств, спасла Европу
От Чингис-хановой пяты?

Но из глухих глубин позора,
Из тьмы бессменных унижений,
Вдруг, ярким выкриком костра,-
Не ты ль, с палящей сталью взора,
Взнеслась к державности велений
В дни революции Петра?

И вновь, в час мировой расплаты,
Дыша сквозь пушечные дула,
Огня твоя хлебнула грудь,-
Всех впереди, страна-вожатый,
Над мраком факел ты взметнула,
Народам озаряя путь.

Что ж нам пред этой страшной силой?
Где ты, кто смеет прекословить?
Где ты, кто может ведать страх?
Нам - лишь вершить, что ты решила,
Нам - быть с тобой, нам - славословить
Твое величие в веках!
1920

[Надежда Лебедева]

НАПУТСТВИЕ
Борис Николаевич Абрамов

Иначе в жизни не пройти,
иначе нет решенья,
Путь отягчающих забот,
борьбы и устремленья,
Лишь он один ведёт вперёд,
лишь в нём одном спасенье.
Так утверждайте день за днём,
среди обычных будней
Путь овладения огнём,
путь необычно трудный,
И собирайте день за днём
огней кристаллы в Камень,
Горящий вечности огнём,
и вечной жизни пламень.
Преодолев себя в себе,
стремится победитель
Навстречу огненной судьбе,
где ждёт его Учитель.
Одна победа за другой,
и мысли о победе,
Но лишь победа над собой
нужней всего на свете.
Благословим же день и час
тягчайших нагружений,
Ведущих непреложно нас
к вершинам достижений.
Кристаллы вечные огней
накапливаем в чаше,
Сокровищ всех они ценней -
всё прочее не наше.
И собирая, как пчела,
плод опыта и знаний,
Не пожалеем, что прошла
вся жизнь в огнях дерзаний,
Но дерзновенному пути
к бессмертию открыты;
Их без Владыки не найти...
людьми они забыты.
Сокровище в груди горит
бессмертия огнями,
Волшебный Камень - Света щит -
из жизни в жизнь он с нами.

[Надежда Лебедева]

Александр Блок

Золотистою долиной

Золотистою долиной
Ты уходишь, нем и дик.
Тает в небе журавлиный
Удаляющийся крик.
Замер, кажется, в зените
Грустный голос, долгий звук.
Бесконечно тянет нити
Торжествующий паук.
Сквозь прозрачные волокна
Солнце, света не тая,
Праздно бьет в слепые окна
Опустелого жилья.
За нарядные одежды
Осень солнцу отдала
Улетевшие надежды
Вдохновенного тепла.

[Надежда Лебедева]

Яков Аким
 
Пишу тебе письмо

А листок в конверте чист, 
Нет на нём ни букв, ни строчек. 
Пахнет осенью листочек — 
С дерева опавший лист. 
Только адрес твой да имя 
На конверте напишу, 
Синий ящик отыщу, 
Свой листочек опущу. 
Ты письмо моё получишь 
И обрадуешься вдруг: 
Жить на свете много лучше, 
Если друга вспомнил друг. 
Сразу мне ответ пиши! 
А кончаются чернила – 
Просто перышко вложи, 
Что синица обронила.

[Надежда Лебедева]

ЧЕРЕЗ СТО ЛЕТ

Рабиндранат Тагор

В грядущем, через сто лет от наставшего ныне дня,
Кем ты будешь,
Читатель стихов, оставшихся от меня?
В грядущее, через сто лет от наставшего ныне дня,
удастся ли им донести частицу моих рассветов,
Кипение крови моей,
И пенье птиц, и радость весны,
И свежесть цветов, подаренных мне,
И странные сны,
И реки любви?
Сохранят ли песни меня
В грядущем, через сто лет от наставшего ныне дня?
Не знаю, и все же, друг, ту дверь, что выходит на юг,
Распахни; присядь у окна, а потом,
Дали завесив дымкой мечты,
Вспомни о том,
Что в былом, до тебя ровно за сто лет,
Беспокойный ликующий трепет, оставив бездну небес,
К сердцу земли приник, приветом ее согрет.
И тогда же, освобожденный приходом весны из пут,
Охмелевший, безумный, самый нетерпеливый на свете
Ветер, несущий на крыльях пыльцу и запах цветов,
Южный ветер
Налетел и заставил землю цвести.
В былом, до тебя ровно за сто лет.
День был солнечен и чудесен. С душою, полною песен,
В мир тогда явился поэт,
Он хотел, чтоб слова, как цветы, цвели,
А любовь согревала, как солнечный свет,
В былом, до тебя ровно за сто лет.
В грядущем, через сто лет от наставшего ныне дня,
Поющий новые песни поэт
Принесет в твой дом привет от меня
И сегодняшней юной весны,
Чтобы песни моей весенний ручей слился, звеня,
С биением крови твоей, с жужжаньем твоих шмелей
И с шелестом листьев, что манит меня
В грядущее, через сто лет от наставшего ныне дня.

Перевод А.Сендыка

[Надежда Лебедева]

«Не запрещай себе Мечтать»

Эризн – литературный псевдоним поэтессы из Узбекистана Луизы Миндуллиной. Она родилась в Ташкенте в 1986 году, окончила Ташкентский Университет Информационных Технологий и работает в авиакомпании "Узбекистон хаво йуллари". И казалось бы, при такой серьёзной и неромантической профессии пишет стихи. Поэзией Луиза увлеклась ещё будучи школьницей и даже занимала призовые места, участвуя в Международных поэтических конкурсах. С 2007 она публикует свои стихи в Интернете под псевдонимом Эризн.


Не запрещай себе Мечтать –
Пусть не в цветном, пусть в чёрно-белом;
Пусть ты открыта ветрам, стрелам –
Сними замок, сорви печать !
Не запрещай себе Творить,
Пусть иногда выходит криво –
Твои нелепые мотивы
Никто не в силах повторить.
Не обрывай свои Цветы,
Пускай растут в приволье диком
Молчаньем, Песней или Криком
Среди безбрежной пустоты.
Не запрещай себе Летать,
Не вспоминай, что ты не птица:
Ты не из тех, кому разбиться
Гораздо легче, чем восстать.
Не запрещай себе Любить,
Не нужно чувств своих бояться:
Любовь не может ошибаться
И всё способна искупить.
Не бойся Жить, не бойся Петь,
Не говори, что не умеешь:
Ты ни о чём не пожалеешь –
Да будет не о чем жалеть !
Не бойся в камне прорастать,
Под небосвод подставив плечи.
Пусть без Мечты порой и легче –
Не запрещай себе Мечтать !

<Эризн>

Источник: http://www.kulturologia.ru/blogs/070716/30358/